Прийшов учора додому, дивлюся - є можливість скачати «Бумер. Фільм другий». А раз є можливість - як не взяти, не нагорнути, не дотягтися своїми жадібними волосатими лабетами? Тому взяв і скачав. Скажу більше - подивився. Сиджу тепер смутний, пишу рецензію.
Чесно сказати, перший «Бумер» я раніше теж не бачив, дивився тільки гобліновський «Антибумер». Але після перегляду другої частини зрозумів, що упустив важливий культурний шар, тому нагорнув ще й першу частину й вдумливо прогледів. Першим фільмом виявився теж вражений, винятково суворо й похмуро, тобто практично тому що в житті. Але - про другий фільм.
Як нескладно догадатися, для наявності можливості сіквела необхідно, щоб у наявності був хоча б один герой з минулої частини. Чи дотримане було це правило в «Бумері 2»? Так, дотримано, у живих, як ми пам'ятаємо, залишився Дімон Ошпарений, котрий жваво кинув своїх і бадьоро змотався на краденому «Бумері». Чи підходить даний персонаж для сіквела? Рішуче ні. Тому був зроблений спритний режисерський хід - з того світла був рішуче витягнутий Костя «Кіт» у виконанні Володимира Вдовиченкова й зроблений вид, що так і було спочатку задумане - мов, він у ході пограбування одержав суворе поранення, але в лікарні оклемався й навіть згодом ожив. Зрозуміло, за мокруху, так ще співробітників міліції, йому видали здоровенний строк, але суть не в цьому, зрозуміло, що він витримає й відсидить. І може, вийде раніше. А якщо й не вийде, то втече. У загальному-то, зі звільнення Кота з в'язниці все й починається.
Чесно говорячи, переказувати по своєму звичаю сюжет мене зараз зовсім не тягне, по-перше, він по-пролетарському суворий, нітрохи не менш суворий, чим оригінал, а може навіть і більше, а по-друге - по-хробачому звивисте, прямо як наше непросте життя.
Відзначу тільки головні позиції, по яких друга частина сходиться з першої, і ті, по яких вона із цієї найпершої рішуче не збігається.
Зі спадщини першого «Бумера» слід зазначити відмінну музику. У першій частині відповідальність за саундтрек поклали на відомого Шнура. Товариш Шнур із завданням упорався на міцну п'ятірку - музика була відмінна. Композиції «Привіт, Морріконе», «Мобільник» і «Нікого не шкода» дотепер висять у перших рядках по ступені скачування на мобільні телефони - а це не просто так, це показник, однак. У другому фільмі музика теж витримана в перевіреному стилі - сумні прогони під гармонь, незмінний Шнур, хоча вже як музикант а не саунд-продюсера - на пару з Кипеловим, хи-хи-хи - загалом, музика у фільмі мені сподобалася. Негайно нагорнув собі спец-саундтрек, ага, уже й такий вийшов, але їм виявився розчарований, уподобаних гармонних пісеньок там чомусь не виявилося, незважаючи на загальну непогану якість записаної на компактний диск музики.
Операторська робота теж сподобалася, забув назву оператора, що там працювала, але однаково - респект йому, як спецові й майстрові своєї справи.
Монтаж не сподобався категорично, у першій частині із цим було значно краще, а отут, на зразок балабанівського «Брата» кожна сцена неодмінно закінчується повільним затемненням. Воно як би й нічого, але до середини фільму починає не на жарт напружувати, треба ж знати міру, хлопці.
Актори теж попаслися гарні. Крім забронзовівшого у власній суворості Кота, зворушила дівчисько Даша у виконанні Світлани Устиновій, таке собі обличчя зі шрамом у жіночому варіанті, і ще просто в захват привели отморозки, що їздять на мікроавтобусі, які зашибли Кота бейсбольною биткою десь ближче до серединки. Дуже життєва вийшла мерзота, просто варта, до чого рученята зачесалися поспілкуватися із громадянами.
Сюжет у фільмі, як уже згадувалося, крутий і звивистий. На відміну від першої частини, де була потужна позитивна лінія у вигляді пацанячої дружби, у других частинах Кіт один. Зовсім один. Нікому на фіг не потрібний. Його лають, він мовчить. Його б'ють, він гнеться. Його вбивають, він падає.
І навіть те смішне дівчисько, Даша, нічим не може йому допомогти, а тільки дивиться до болю, до сліз у туман, у якому хтось стріляє в когось короткими злими чергами. І один раз чутно коротке «Дашка!». И знову черги.
Важкий фільм. Навіть на поганий екранці з ніяким-ніякущим звуком.
Потрібно дивитися. Щоб не забувати, що от таке воно - таке в нас життя.
