Взагалі-то, це просто чергова екранізація «Ромео й Джульєтти» у японському стилі. Плюс її для видовищності змішали в пропорціях один до одного з яким-небудь «Мортал Комбатом». І ще додали самобутньої японської природи, щоб було не аби як, а щоб гарно. От така закарлюка й вийшла.
Це я, як легко здогадатися, про японський фільм «Шінобі», що недавно подивився. Взагалі-то, я є шанувальником усього двох жанрів - щоб вибухи, вогонь, і в усі сторони летіли мозки й кровища, і щоб тиша, благодать, крапельки роси й коник у траві. Найбільше вдало ці два непростих, прямо скажемо, жанри співвідносяться в азіатському кіно (як сказав камрад Баян, довідавшись про такий різновид кінематографа, «це кіно - воно не просто ацьке, воно оззі-ацьке»). Дивився я китайське, залишився задоволений. Дивився японське, деяким залишився задоволений. Дивився таїландське - і про якесь ще чув - теж, начебто, непогано товариші справляються. Мультики, знову ж, непогані виходять. Загалом, є де й чому повчитися.
А тут, розумієте, «Шінобі». Це такий японський фільм. Про таких, неначебто ніндзя.
Потрібно, звичайно, злегка поглибитися в історію слова. Сам оборот «злегка поглибитися» - він дуже показовий, приблизно як «підводна кавалерія» або «авіаносний лінкор». Але отут він виконує скоріше запобіжну функцію - я можу, звичайно, вибухнути трьохсторінковою промовою про етимологію слів «ніндзя» і «шінобі», але це довго, часом нудно, і нікому, крім лютих фанатів Японії не потрібно. Та вони й так все це знають, власно.
Тому коротко: шінобі - це підрозділ ніндзя. Хто такі ніндзя, зрозуміло, такі дядьки в чорному й з мечами. От і шінобі - вони з того ж тіста. Ніндзя (а точніше ніндзюцу) - це означає «мистецтво бути непомітним». Шінобі ( шінобі-но-моно) - це приблизно те ж саме. Загалом, винятково злісні й умілі товариші.
Ну й от фільм, у загалі-то, саме про них. Жили якось у Японії два села, у яких ростили найзапекліших шіноб. Або шінобей. Або шінобів. Села між собою ворогували, але чотириста років тому заприсягли тодішньому сегуну (це, типу, найголовнішому правителеві), що не будуть друг проти друга злоумисляти. І жили з тих пір у збройному до зубів нейтралітеті. А тут нинішній сегун - старий, лисуватий дядько з величезними мішками під очима - вирішив, що два села професійних убивць - це трохи забагато для Японії. І прийняв рішення їх обидва вирізати по самий корінь. Або що там у сел у цьому плані є.
Усвідомлюючи, однак, що знищити кілька сотень ніндзей, які до того ж мають надприродні здатності - це вам не фігушки горобцям показувати, він спочатку оголосив такий собі турнір між найсильнішими бійцями сіл. По п'ять людин з кожної сторони. До останньої краплі крові. Переможець стає сегуном. Чисто «Мортал Комбат», я ж кажу.
Обдурив, звичайно. Останнього, переможця, мали намір просто нишком придушити в якому-небудь сараї. Надворі, до речі, стоїть 1614 рік.
І от десять чоловік бігають собі по лісах середньовічної Японії й мочать один одного із застосуванням японської народної магії. Магія, дарма, що народна - досить цікава й нетривіальна. Як вам, наприклад, мужик з довгими рукавами, що шпурляється з них тонкими нитками й душить ними суперника? Конкуруюче село представлене точно таким же товаришем, тільки він залізними ланцюгами кидався. Або тітка, що дихає нервово-паралітичною отрутою? При розгоні демонстрацій їй би ціни не було. А то ще був один - йому в спину ввігнали меч, він упав і вмер. А потім почув тамтам і пішов. Ну й що, що зомбі, зате він встав і пішов. Йому кажуть: ти що, безсмертний? А він: та ні, просто вмирати ох як не хочеться. Так і не помер того разу.
Загалом, залишилися в результаті тільки пацан і дівчисько. А вони один одного кохали, дарма, що з різних сіл. А тут ось таке - або він її, або вона його. Недобре. І з коханням ніяк не виходить. Плюс там ще на задньому плані збройні сили сегуната валять їхні села. І із цим треба щось швидко вирішувати.
В загалі-то, це я досить вульгарно описав, у своєму смаку. Там насправді про кохання набагато більше було. А про бійки навпаки - менше. Збалансовано все, прямо як у кормі «Віскас» - вітаміни, білки й мінеральні елементи для наших домашніх улюбленців. І підсумок взаємин хлопця й дівчини - теж дуже зворушливо зроблене. Мені сподобалося.
Знято дуже добре. Японці взагалі цим славляться - підвищеною увагою до відзнятого матеріалу. У результаті вийшло красиво. Навіть краще, ніж у фільмі «Вовча бухта» (див). І скріншоти, до речі, теж (див.). Операторові наша цілковита повага.
Зі спецефектами вийшло трохи меньш однозначно. Воно зрозуміло, що після «Матриць» здивувати глядача якимись візуальними фішками не просто складно, а майже нездійсненно. Але однаково, у деяких місцях дуже сильно видно, що стрибучі люди та інші веселі тушки намальовані, і не особливо якісно при цьому. Тому тут можна й посперечатися щодо крутості.
Актори, як японці, не особливо намагалися вразити нас небувалою грою а-ля Станіславський. Вони впирали на інше. На що саме, залишилося не зовсім зрозумілим. У результаті, акторської гри, як такової, немає. Але й не те, щоб вона була отут потрібна. Не той жанр.
Загалом, фільм вийшов неоднозначний, але, на мій погляд, непоганий. А якщо закрити очі на акторів і невиразні спецефекти, то навіть і гарний. Подивитися варто. Хоча мені «Герой» однаково сподобався більше.
