Поки очікував від камрада BoRoVic'a надання потенційно цікавого фільму «Живий», вирішив не втрачати часу даром і подивитися ще що-небудь. Заглянув у свою спеціальну папку, де накопичені фільми, які треба б глянути, і аж заковдобився - залишилося там усього три фільми: “Plague”, “Snakes on a Plane” і «Детектор брехні» (ака “Liar”, ака “Deceiver”, у різних версіях чомусь різні назви).
Про «Змій на борті» уже писалося, прем'єра в них ще через місяць, так що дивитися їх зараз нераціонально, «Чума» ще потерпить якийсь час, так що було ухвалене рішення віддивитися все-таки про детектор. Хоча фільм, скажемо прямо, зовсім не новий, приблизно 1997 року виготовлення, а крім того, і не цілком у моєму смаку - заявлений як психологічний трилер. Але ж широко відомо, що фільми, де не ллється фонтанами кровиця й не літають, роззявляючи роти й розчепірюючи зуби, відрубані голови, гарним вважатися не можуть.
Але, незважаючи на ці серйозні недоліки, все-таки включив і подивився.
У самому ж початку трохи відлягло від серця - тому що було розказано про лиховісну історію вбивства дівчини, з наступним розчленовуванням. Тут стало ясно - фільм непоганий. Тому що не буває розчленування просто так, тут напевно криється якась страшна таємниця! З такими от приблизно думками прийнявся енергійно дивитися далі.
Дано: убита й розрізана навпіл молода дівчина. Одна половина її лежить вдома у ванній, інша, більш важлива - у місцевому порту, що надає пікантної недосказанності всьому що, трапилося. В кишені біля нижньої, портової частини лежить номер телефону. Це телефон якогось Вейленда, багатого синка багатих батьків. Справа ясна! Його заарештовують і допитують із застосуванням новітніх технологій. Ні, його не б'ють ногами й не колють проносне (на що я смутно сподівався). Поліцейські в Сполучених Штатах не пройшли суворої школи життя, властивої вітчизняним міліціонерам, вони покладаються на ненадійні плоди кволої конструкторської думки капітально загниваючого Заходу, вони використовують детектор брехні.
Що таке детектор брехні (ака поліграф)? Щоб не малювати спеціальної схеми на три аркуші формату A3, двома словами - це така бандура, що мистецьки записує показання людського тіла, до якого підключена. Ну там, подих, потовиділення, пульс, тиск і так далі. Після підключення поліграфа (м.б. Поліграфовича?) до людини, їй (людині) у невимушеній манері починають задаватися різноманітні питання: сьогодні вівторок? Сьогодні неділя? Це ви вбили ту дівчину? Ви закінчили університет в 1995 році? Ви дрочили в дитинстві? Ви розрізали її тіло пилкою-болгаркою й відвезли половину в порт? І так далі. Відповіді приймаються у формі « так-ні». Зрозуміло, що на частину питань доведеться відповідати правду, а на частину - брехати. При неправді, як помічено, міняються життєві процеси, частішає подих, збільшується потовиділення, скаче тиск. От ці-то зміни й уловлює поліграф.
Просто? Ні, не все так просто. Серйозно підготовлена людина може спробувати обдурити детектор. Особливо підготовленим це навіть вдається. От і ми весь фільм терзаємося й дивуємося - що ж за фрукт цей Вейленд? Підступний убивця або безневинний недоумок? А поліцейські, які намагаються його розколоти - вони хто? Чесні пацани або ганебні мерзотники, що підставили бідолаху? Хто тут по який бік бар'єра? Тонко, тонко.
Взагалі-то, звичайно, всі розмови про «розумних» вбивць – фігня собача. Не буває вбивць, таких як Джеймс Вейленд, як Катрін Тремелл, як Ганнібал Лектер. Вбивці, у переважній масі - звичайні люди, без особливих інтелектуальних вибриків, без лихих мотивів і бездоганних алібі. Випили із сусідом самогонки, поспілкувалися за життя, посперечалися, хто більше голів заб'є в нинішньому сезоні, один навернув іншого чавунною сковорідкою по голові, труп прикопав у городі. Через два дні протверезів і пішов здаватися в міліцію. Або не пішов, тоді до нього самого через три дні прийшли. Така битовуха - вона розкривається винятково швидко, у рекордний термін. А щоб розумні вбивці, які мистецьки ведуть словесну дуель зі слідчим - я такого жодного разу не бачив. І не чув навіть. А чув взагалі багато всякого.
Але фільм - він на те й фільм, щоб там усе було не як у житті. І от, протягом години сорока екранного часу двоє славних поліцейських ламають голову над цим непростим випадком. На другій годині ламання поліцейські виявляються вже не дуже славними, а підозрюваний - не дуже вже й винним. І це цілком зрозуміло - в усіх є свої кістяки в шафі, і дуже мало хто стане ними по добрій волі ділитися. Це, звичайно, якщо не брати до уваги особливо навчених зубрил - ексгібіціоністи їхнє прізвище. А тут от неквапливо, у міру фільму, розкриваються всякі сімейні й особисті таємниці всіх трьох присутніх. А детектор брехні незворушно записує всі показання підозрюваного. А закріплений під столом магнітофон фіксує все сказане. Я взагалі-то настільки лихого словесного стриптизу як правило не схвалюю, але тут неначебто все дуже органічно зроблено й тому не вибивається із загального ритму й сюжетної канви.
Знято добре. Майже весь фільм проходить у межах кімнат для допитів, у коричневому такому напівмороку. І щоб це за півтори годин не набридло, операторові й режисерові-постановникові довелося неабияк повозитися, пошукати цікаві кути зйомок і вдалі світлові, монтажні й операторські рішення. На мій погляд, вийшло. Це, звичайно, не «Місто Гріхів», де кожний другий кадр можна роздруковувати й сміливо вішати на стіну замість постеру. Але й без того - добре, усе дуже в тему.
Актори особисто мені теж дуже сподобалися. Через уже згадувану камерність і неспішність фільму їм доводилося, напевно, на стінку лізти, щоб зробити все як треба. Тім Рот у ролі Вейленда сподобався більш за всіх - дуже такий неоднозначний персонаж вийшов, в окремих сценах навіть викликаючий симпатію, незважаючи на загальну сволотність і незбивну мерзотність. Майкл Рукер у ролі поганого слідчого сподобалася трохи менше, але однаково - дуже колоритна фігура. З такою мордою в людини - можна не турбуватися за своє акторське майбутнє. Чисто другий Рон Перлман.
Кріс Пенн у ролі гарного слідчого вразив менше, я все чекав, коли він розгорне чорні крила свого таланта й покаже, хто тут справжній убивця. Але не зклалося, шкода. Ну й роль убитої повії майстерно виконала Рене Зеллвегер. Вийшло досить переконливо, я впізнав в ній риси однієї своєї знайомої - такої ж брехливої, лукавої й тупої тварюки. Загалом, акторський склад порадував, дуже міцно й добротно спрацьований, це вам не «Основний інстинкт 2».
Коротше кажучи, фільм вийшов непоганий. Не касовий хіт, ні. І кровищи там, на жаль, виявилося все-таки дуже небагато. Але про витрачений час не жалкую анітрошки, вважаю, витратив толково.
Знавцям і цінителям - рекомендую.
